СПОГАДИ ДИТИНСТВА

 

Колись окрасою околиць Олексинців були 3 діючі старовинні вітряки, де селяни мали змогу молоти своє зерно, а ми, сільска дітвора, постійно гратися навколо цих велетнів в стародавніх лицарів. Але в 60 - роки минулого століття тимчасові та безвдповдальні сільскі кервники від райкому, з мовчазної згоди громади, зруйнували ці історичні місцеві споруди та зрубали на дрова 2 столітні клени, які росли на цвинтарі біля зрйнованої в 30 роки церкви та були окрасою центральної частини села.

Ще однією візитною карткою села в роки  мого  дитинства був і кинутий німецький танк, який стояв на пригорбі околиці села з боку Ромнів  та  Курська. Там сільськідітлахи відточували свої  бойові мистецтва. 

Танк знаходився на околиці села до середини 50-х років минулого сторіччя. А потім (за розпорядженням з району) його демонтували і відвезли до райцентру. Щоправда, двигунз нього все ж таки  зняла та, за чутками селян. передали колгоспу з Гриціївки для використання на млині.

Крім того, казали люди, що колись окрасою Олексинців була ще й та церква, яку в 30-ті роки минулого століття (у період активної боротьби з релігією) було зруйновано, а з її цегли побудовано в селі (поруч із колишньою сільською радою, навпроти садиби мого дядька, Шульги Григорія Антоновича, у сім'ї якого до 1956 року проживав і я). початкову школау.

Правда ця школа проіснувала в селі не так вже й довго. Оскільки у період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років вона була спалена німцями та  місцевими поліцаями на чолі з Панченком, який втік з намцями до Німеччини, де в 60-і роки минулого століття був зловлений та засуджений, як військовий злочинець. Тоді декілька місцевих жителів (жінок) їздили тоді до Німеччини (ФРН) і давали там на суді свої свідчення по його злочинів у період тієї війни.

Ця ж команда німецьких карателів та зрадників спалила і школу з людми у Срібному. Але про це я розповім в подальшій своїй публкації: «Відлуння війни…»

Доречі, моїм хрещеним батьком був рідний брат (шкільний вчитель) начальника поліції, Панченко, що врешті-решт і врятувало життя моєму батькові, Щербині Володимиру Степановичу, якого, як колишнього солдата - червоноармійця, що залишився при відступі Червоної Армії на своїй Батьківщині (в селі Олексенцях) та, за підозрою поліції, входив до складу тодішньої підпільної партизанської групи Срібнянців, поліцаї заарештували і разом з полоненим радянським пілотом вивели на пустир пагорба біля вітряка (за городом мого дядька, Шульги Г.А.) та намагалися розстрілювати. Але моя мати, Скрибка Ганна Данилівна, впавши навколішки перед Панчеко, і мотивуючи тим, що його рідний брат мій хрещений батько і таким чином і він є нашою ріднею, зі сльозами на очах упросила не розстрілювати мого батька та відпусти. Зглянувшись на це начальник місцевої поліції, Панченко, скасував розстріл і зі словами „Нехай іде у ліс…“ відпустив його. А нашого пілота поліцаї все ж таки там розстріляли.

Був, доречі, у селі і свій священник (піп). А ось де він проводив свої релігійні обряди у селі, мені, на жаль, не відомо. Я тільки пам'ятаю, що після війни він був засуджений (швидше за все під час війни він був сельским старостою) та повернувся в Олексенці в 1956 році, де збудував для себе, своеї дружини і сина (на прізвисько "Попик"), які мешкали у селі, свій будинок (хату), що знаходилась з протилежного боку вулиці вздовж річки (напроти садиби колишнього завідувачого клубом, Шевченка).

Що ж до церкви, то до мого від'їзду з Олексинець у 1956 році на місці колишньої церкви стояв великий дерев'яний хрест. А чи стоїть він там зараз мені достеменно невідомо. Оскільки в 1956 році я виїхав з Олексенець і більше там, на жаль, не був.