УМИРАЮЩИМ ДЕРЕВНЯМ ПОСВЯЩАЕТСЯ

 

В наши дни тенденция переселения молодежи из глубинки в крупные города достигла своего пика. А  поэтому в  отсутствие   молодежи села, как таковые, просто вымирают.

К сожалению, такое  явление можно повсеместно наблюдать не только в России, Украине, но и в других странах.

Села неуклонно умирают. Их жители уезжают в поисках работы, лучшей доли  и жизни и  после туда уже больше никогда не возвращаются.

Села пустеют и исчезают, унося в небытие и память о своих бывших жителях.

https://www.youtube.com/watch?v=8JBC_43zedE 

ОЛЕКСИНЦI --- КОРIННЯ НАШОГО РОДУ

 

У своїй грунтовнiй публiкацiї вiд листопада 2021 року адмiнстратор географiчно – iсторичної свiтлицi «Фотоiстория Срiбнянщини», Лiана Кириченко, дуже зворушливо написала про наш край та моє рідне село, Олексинці.

Щиро дятую   автору за таку цікаву та пізнавальну публiкацiю!

ВIДЛУННЯ ВIЙНЫ…

 

Вважають, що час лікує. Але мені здається, що час не лікує, а лише з роками притуплює нашу пам'ять та біль. Хоч, мабуть, і це не зовсім так. Так як багато років з моєї пам'яті досі не зникає шкільне згарище на моїй Батьківщині (у Срібному), яке нацисти залишили на нашій землі під час Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 років. Забути це неможливо. Цей біль у нашій пам'яті залишається назавжди.

Про події у Бабиному Яру у Києві, Хатині в Білорусії знають усі, а ось про події на Срібнянщині (моїй Батьківщини) відомо не багатьом. Хоча за масштабами ця трагедія мало чим відрізняється від звірств нацистів у других регіонах.

Очевидці тих подій так описують той період:

15 вересня 1941 р. німецько-фашистські війська окупували Срібне. Вони встановили кривавий «новий лад», жорстоко розправлялися з мирними жителями. 21 і 22 лютого 1943 р. було здійснено масові арешти радянських людей. Їх звозили до приміщення Срібнянської середньої школи. У ніч проти 23 лютого гітлерівці частину заарештованих — близько 100 осіб — розстріляли у парку біля викопаної ями. Будівлю школи облили бензином та підпалили. Раптом з диму та полум'я почувся спів: «Це є наш останній і рішучий бій…». Тим часом вози з заарештованими продовжували прибувати до палаючої школи. Фашисти одних кидали у вогонь, інших відводили до парку та розстрілювали.

Так було страчено і спалено живцем 682 особи, у т. ч. 138 жителів Срібного, серед них М. І. Токар із шестимісячною донькою та чотирирічною сестрою, 70-річ С. К. Ралка з дружиною, А. І. Роєнко з двома дітьми та інші. Мешканка сусіднього с. Поділ О. Л. Сидоренко так написала про ці події у перші дні після звільнення: У вікна і двері бандиті стріляли, А голос приречених гордо лунав. Співали вони: «В Інтернаціоналі Здобудемо людських прав».

Полум'я стало здійматися вгору, Усі стіни вкрилися кривавим вогне, але ніхто з них не плакав у цьому тяжкому горі. «За владу Радянську ми гордо й помремо»-- співали вони.

Свідки тих  страшних  подій  казали, що  ініціатором того  співу був, нібито, колишній директор Срібнянської школи, призвще  якого   мені   невідомо.  А   чи  так  це  було  наспраді, чи  ні  --  нікому  достоменно   невідомо.

Таким чином в стінах Срібнянської школи фашистськими окупантами та поліцаями-запроданцями було заживо спалено 682 наших земляків, з них 125 сокиринчан –найбільше по району.

Всього за роки окупації гітлерівці стратили в Срібному 716 радянських громадян, 83 мешканці села вивезли на каторгу до Німеччини. Населення Срібного не підкорилося ненависному ворогові. У березні 1943 р. утворилася партизанська група з 20 срібнянців на чолі з Ф. Т. Поетою. У червні того ж року вона влилася до складу партизанського загону під командуванням Є. X. Соколовського, який передислокувався до Срібнянського району з сусіднього Варвінського.

17 вересня 1943 р. війська 38-ї армії (командувач - генерал-лейтенант Н. Є. Чибісов) Воронезького фронту звільнили Срібне від гітлерівських окупантів. 677 жителів села боролися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни та у партизанських загонах, з них 125 за бойові заслуги нагороджені орденами та медалями, 360 – загинули смертю хоробрих у боях за свободу та незалежність нашої Батьківщини.

https://www.shukach.com/uk/node/68007

СПОГАДИ ДИТИНСТВА

 

Колись окрасою околиць Олексинців були 3 діючі старовинні вітряки, де селяни мали змогу молоти своє зерно, а ми, сільска дітвора, постійно гратися навколо цих велетнів в стародавніх лицарів. Але в 60 - роки минулого століття тимчасові та безвдповдальні сільскі кервники від райкому, з мовчазної згоди громади, зруйнували ці історичні місцеві споруди та зрубали на дрова 2 столітні клени, які росли на цвинтарі біля зрйнованої в 30 роки церкви та були окрасою центральної частини села.

Ще однією візитною карткою села в роки  мого  дитинства був і кинутий німецький танк, який стояв на пригорбі околиці села з боку Ромнів  та  Курська. Там сільськідітлахи відточували свої  бойові мистецтва. 

Танк знаходився на околиці села до середини 50-х років минулого сторіччя. А потім (за розпорядженням з району) його демонтували і відвезли до райцентру. Щоправда, двигунз нього все ж таки  зняла та, за чутками селян. передали колгоспу з Гриціївки для використання на млині.

Крім того, казали люди, що колись окрасою Олексинців була ще й та церква, яку в 30-ті роки минулого століття (у період активної боротьби з релігією) було зруйновано, а з її цегли побудовано в селі (поруч із колишньою сільською радою, навпроти садиби мого дядька, Шульги Григорія Антоновича, у сім'ї якого до 1956 року проживав і я). початкову школау.

Правда ця школа проіснувала в селі не так вже й довго. Оскільки у період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років вона була спалена німцями та  місцевими поліцаями на чолі з Панченком, який втік з намцями до Німеччини, де в 60-і роки минулого століття був зловлений та засуджений, як військовий злочинець. Тоді декілька місцевих жителів (жінок) їздили тоді до Німеччини (ФРН) і давали там на суді свої свідчення по його злочинів у період тієї війни.

Ця ж команда німецьких карателів та зрадників спалила і школу з людми у Срібному. Але про це я розповім в подальшій своїй публкації: «Відлуння війни…»

Доречі, моїм хрещеним батьком був рідний брат (шкільний вчитель) начальника поліції, Панченко, що врешті-решт і врятувало життя моєму батькові, Щербині Володимиру Степановичу, якого, як колишнього солдата - червоноармійця, що залишився при відступі Червоної Армії на своїй Батьківщині (в селі Олексенцях) та, за підозрою поліції, входив до складу тодішньої підпільної партизанської групи Срібнянців, поліцаї заарештували і разом з полоненим радянським пілотом вивели на пустир пагорба біля вітряка (за городом мого дядька, Шульги Г.А.) та намагалися розстрілювати. Але моя мати, Скрибка Ганна Данилівна, впавши навколішки перед Панчеко, і мотивуючи тим, що його рідний брат мій хрещений батько і таким чином і він є нашою ріднею, зі сльозами на очах упросила не розстрілювати мого батька та відпусти. Зглянувшись на це начальник місцевої поліції, Панченко, скасував розстріл і зі словами „Нехай іде у ліс…“ відпустив його. А нашого пілота поліцаї все ж таки там розстріляли.

Був, доречі, у селі і свій священник (піп). А ось де він проводив свої релігійні обряди у селі, мені, на жаль, не відомо. Я тільки пам'ятаю, що після війни він був засуджений (швидше за все під час війни він був сельским старостою) та повернувся в Олексенці в 1956 році, де збудував для себе, своеї дружини і сина (на прізвисько "Попик"), які мешкали у селі, свій будинок (хату), що знаходилась з протилежного боку вулиці вздовж річки (напроти садиби колишнього завідувачого клубом, Шевченка).

Що ж до церкви, то до мого від'їзду з Олексинець у 1956 році на місці колишньої церкви стояв великий дерев'яний хрест. А чи стоїть він там зараз мені достеменно невідомо. Оскільки в 1956 році я виїхав з Олексенець і більше там, на жаль, не був.